Вибір українців

Шлях пані Юлії у педагогіці почався з керівництва вокального гуртка, де вона вперше побачила, як мистецтво відкриває дітей до світу. Згодом — робота асистенткою вчителя й глибоке занурення в інклюзію. Саме тоді Юлія переконалася, що кожна дитина — неповторна, а мистецтво здатне стати терапією, способом самовираження й опорою.

У ліцеї імені Івана Пулюя у Львові вона викладає інтегрований курс «Мистецтво». Це не лише спів чи акторська майстерність — діти тут вчаться сценічної мови, ораторики, перкусії тіла. У класі Юлії відбувається більше, ніж уроки: учні створюють власні театральні постановки, пишуть пісні, організовують благодійні концерти й збирають кошти для ЗСУ. Її 6-В клас поставив «Зоряного хлопчика» й зібрав 25 тисяч гривень для військових.

Пані Юлія заснувала студію Belcanto, де займаються понад 40 дітей. Вихованці студії виступали на сцені Львівської опери разом із гуртом «СКАЙ» та навіть зняли кліп на авторську пісню «Нескорені», яка здобула Гран-прі на Talent Paris. Та головним результатом Юлія вважає не нагороди, а той момент, коли діти перестають боятися свого голосу й вчаться говорити про важливе.

Юлія — мама чотирьох дітей, двоє з яких мають інвалідність. Цей досвід став її головною мотивацією змінювати школу зсередини: створювати простір, де кожен може бути собою й почуватися прийнятим.

Освітня мрія пані Юлії – створити всеукраїнську програму з ораторського мистецтва та форум-театру для шкіл. Адже мовчання породжує страх, а слово вчить людину бути відповідальною і вільною.

Вона прагне глибше вивчити й адаптувати методики бразильського режисера Агусто Боаля — «форум-театр» і «законодавчий театр» — та навчити вчителів по всій Україні застосовувати їх у школах.

У його родині — майже півсотні вчителів. Щоб переконатися у власному виборі, Юрій пробував різні роботи, та щоразу вертався до класу.

Сьогодні Юрій — учитель хімії. Він відверто говорить про власну дислексію й показує дітям, що труднощі не обмежують можливостей. Колись учениця залишила йому записку: «Я не боюся приходити на ваш урок». Юрій зберіг її в гаманці, і коли через роки дівчина готувалася складати НМТ з хімії, він дістав ту саму записку. Для неї це була дрібниця, для нього — знак, що слова дитини мають вагу.
Юрій одним із перших перетворював STEM із «набору букв» на практику: інтерактивні картки з AR, фасилітація, лепбукінг, який він виборов для середньої та старшої школи й який нині включено до модельних програм НУШ. Коли бракує лабораторій, рятує доповнена реальність — реакції стають видимими, а наука ближчою.

Завдання мають соціальний сенс. Під час теми горіння діти виготовляли окопні свічки; з цього виріс проєкт «Від вогника до саду», де свічка стає паростком, а виручене — на розхідники й ЗСУ. На темі іонів хлору підлітки досліджують вплив солі на довкілля й ініціюють зміни у громадах. За рік школа зібрала 130 тисяч гривень.

Освітня мрія пана Юрія – створити простір підтримки для вчителів природничих дисциплін. Він мріє організувати освітянський ретрит у горах, де педагоги зможуть відновити сили, поділитися власними методиками, навчитися нових інструментів фасилітації та отримати психологічну підтримку. Адже, переконаний Юрій, лише психологічно здорові й вмотивовані вчителі здатні якісно відповідати на виклики

Руслан Шаламов мріяв стати біохіміком‑дослідником і ніколи не розглядав педагогіку всерйоз. У 1994‑му друг‑директор попросив провести один урок — за два місяці він зрозумів: тут його покликання.

Його учні перемагають і зростають: у 2002‑му вихованець здобув «срібло» на Міжнародній олімпіаді з біології, а десятки випускників працюють у провідних університетах світу. Сам Руслан не лише навчає, а й змінює рамки: співавтор Державних стандартів, автор підручників і програм, креативний директор Творчого об'єднання «Соняшник», керує перевіркою природничої частини робіт українських учнів у PISA, проводить сотні тренінгів для педагогів по всій країні.

У його класі біологія — це дослідження й відповідальність: предмет вивчають крізь екологію, еволюцію і реальні рішення; лабораторні починаються з питання, а знання стають інструментом — від харчування до ставлення до вакцин та ГМО.

Війна змусила харківських дітей переміститись в онлайн та укриття. Щоб зберегти «живу» науку, Руслан разом із громадою відкриває безпечні цифрові простори, запрошує університетських викладачів до сховищ і влаштовує практики в лабораторіях Чернівців, Львова й Києва.

Освітня мрія пана Руслана – створити хвилю змін у біологічній освіті по всій Україні. Він хоче оновити власну компетентнісну програму, зосереджену на дослідженнях, критичному мисленні та практичних навичках, і навчити вчителів працювати з нею.

Руслан бачить це як ланцюгову реакцію: зібрати у безпечному просторі найвідданіших педагогів з різних регіонів, провести для них інтенсивні тренінги, а потім відправити кожного додому – поширювати досвід і запускати зміни у своїх громадах.

Пані Людмила виросла у великій освітянській династі. Спершу вона мріяла про інші професії: лікаря, психолога, науковця. Працювала перекладачкою, писала наукові статті. Але у 2010 році все змінила школа — і в ній вона залишилась.

У Львові вона стала однією з перших, хто розвивав викладання польської як другої іноземної. З ініціативи Людмили предмет, що колись здавався «екзотикою», за кілька років перетворився на один із найпопулярніших у місті. Вона організовувала конференції, очолила методичне об’єднання вчителів польської, а згодом стала заступницею директорки.

Для неї урок — це не тільки підручник. Учні працюють у групах, створюють квести, проєкти, презентують книги й навіть самі проводять заняття для молодших. На літературі кожен урок завершується тихим читанням обраної книги, а класні стіни поступово вкриваються результатами спільних досліджень. Так Людмила вчить дітей бути не слухачами, а дослідниками.

Її учні змінюють не лише себе, а й середовище: організовують благодійні ярмарки, волонтерські акції для військових і дитячих будинків, створюють ініціативи на підтримку громади. Вона ж паралельно ділиться досвідом із колегами: проводить тренінги з «Освіторією», IREX, GoGlobal, House of Europe, є співзасновницею «Гільдії вчителів».

Освітня мрія пані Людмили – створити «ППО: платформу підтримки освітян». В умовах війни й вигорання вчителі потребують не лише методичних ресурсів, а й психологічної та спільнотної опори.

Проєкт об’єднає онлайн-марафони з самодопомоги, індивідуальні консультації з психологами й коучами, освітні кола підтримки та відкритий банк практик і натхнення. Завершальним етапом стане ретрит для педагогів із різних регіонів, зокрема прифронтових.

Пані Катерина не одразу уявляла себе вчителькою. Перша практика здавалася лячною, та вже за тиждень вона зрозуміла: дитячі голоси й погляди — це особистості, поруч із якими хочеться залишитися. Відтоді школа стала її простором.

На уроках української мови Катерина щоразу шукає несподіваний формат. Це можуть бути конференції в стилі TED, квести чи читацькі челенджі, подкасти або навіть батли з штучним інтелектом. Для неї мова — спосіб мислити й діяти. Учні створюють комікси, інсценують тексти, дискутують про слова, що щойно з’явилися в мовленні.

Під час пандемії вона записала відеоуроки для телевізійного проєкту «Відкритий урок», а згодом уклала онлайн-посібник для дітей із тимчасово окупованих територій, щоб допомогти їм підготуватися до вступу. Її голос звучить і в «Солов’їному шоу» — програмі, яку вже подивилися мільйони, і яка зробила українську мовою, що цікаво вивчати.

У класі Катерина уважна до кожного: розмовляє, анкетує, допомагає ставити особисті цілі. Завдяки цьому діти відчувають упевненість у собі й поступово долають бар’єри. Поза школою вона створює простори для дорослих і дітей — розмовний клуб «Мовити», благодійні лекції «Мова на часі», мовні квізи для переселенців.

Освітня мрія пані Катерини – перетворити «Солов’їне шоу» на всеукраїнський шкільний проєкт.

Вона бачить, що українська для багатьох дітей лишається «уроковою» мовою, яка не завжди переходить у щоденне життя. Її мета – зробити мову модною і живою, інтегрувати її у підліткову культуру через гумор, ігри та медіа.

Пані Наталія з дитинства мріяла бути вчителькою. Уже на третьому курсі університету вона пішла працювати до школи й відтоді не залишала клас. За 17 років у професії стала вчителькою історії, методисткою, авторкою підручників для НУШ, а з 2019-го — директоркою ліцею в Дніпрі. Попри адміністративну роботу, щороку веде повне навантаження і є класною керівницею двох 11-х.

Коли почалася повномасштабна війна, її ліцей одним із перших у місті запустив змішане навчання. В укритті облаштували комфортний простір і перенесли туди уроки, а заняття паралельно записували для онлайн-платформи. Запровадили «хвилинки розвантаження» та практики травмопедагогіки, щоб діти не випадали з навчання навіть під звуки сирен.

На уроках історії Наталія вчить через практику: дебати, моделювання історичних ситуацій, комікси, «історичний кіноклуб», віртуальні музеї та навіть «оживлені» ШІ постаті.

Наталія координує проєкт «Освітній Суп» — залучила 8 учителів і понад сотню підлітків до подолання освітніх втрат, а ще провела чотири хвилі власних безоплатних онлайн-курсів для дітей-переселенців. Організувала EdCamp у Дніпрі для майже двох сотень педагогів, а також веде ранкову «історичну рубрику» на ДніпроTV.

Освітня мрія пані Наталії — створити у Дніпрі центр для дітей-переселенців та учнів з окупованих територій, які мають освітні та психологічні втрати. Це має бути простір, де поєднані навчання, підтримка й реабілітація.

Мета проєкту — дати цим дітям шанс не лише надолужити знання, а й відновити віру в себе, отримати психологічну допомогу та відчути спільноту. Сотні дітей, які отримають не тільки знання, а й навички життя у складних умовах, відчують себе почутими та потрібними, побачать перспективу й зможуть реалізувати свої мрії — від журналістики до авіації.

Пан Костянтин понад десять років викладав у гуманітарно-педагогічній академії й очолював кафедру графічного дизайну в IT Step Academy. Але у 2022 році він свідомо пішов у школу: бути поруч із дітьми, які під час війни потребують не лише знань, а й відчуття опори.

У хмельницькій гімназії він викладає образотворче мистецтво та інформатику. Його уроки — це поєднання класики й цифрового експерименту. Поруч із гуашшю та графікою учні працюють у Photopea чи Inkscape, оживляють ескізи за допомогою генеративного AI, створюють персонажів і віртуальні виставки.

Ключовий принцип Костянтина — повага. Він звертається до дітей на «Ви», слухає їхні ідеї, коригує завдання під інтереси кожного.

Поза школою він проводить майстер-класи для педагогів, показує, як технології можуть стати союзником, а не загрозою. Як тренер НУШ і експерт УІРО він впливає на якість мистецької освіти на національному рівні. Для своєї гімназії розробив логотип, візуальний стиль і онлайн-галерею робіт учнів — простір, де діти й батьки бачать живий розвиток.

Та найбільше його надихає не титул чи посада, а момент, коли дитина приносить ескіз, створений удома, й питає: «А що буде на наступному уроці?» Для нього це — доказ, що зміни вже відбуваються.

Освітня мрія пана Костянтина – відкрити «Арт-лабораторію» – простір, де діти можуть вільно поєднувати класичне малювання з цифровим мистецтвом і штучним інтелектом. У більшості шкіл уроки мистецтва досі зводяться до «намалювати на тему», без сучасних інструментів і простору для самовираження. Тому його ідея – облаштувати майстерню з планшетами, ноутбуками, графічними редакторами, 3D-ручками та мультимедійними екранами. Тут учні створюватимуть власні проєкти, проводитимуть виставки й воркшопи разом із громадою.

Пан Андрій завжди любив пізнавати світ. Подорожі у 23 країни, підйом на льодовик у Норвегії чи просто розмови з друзями — всюди він відчував потребу в аудиторії. Тож вибір професії, каже, був «випадково-невипадковим»: одразу після університету він прийшов у гімназію №9 в Черкасах, яка згодом стала «Гімназією успішного українця», і залишається там уже 18 років.

У його класі історія виходить за межі підручника. Учні моделюють замки на 3D-принтері, роблять «історичний хендмейд» — від реконструкції слов’янського одягу до лазерного гравіювання стародавніх будівель, вигадують сторітелінги та мультфільми.

Поза класом Андрій запустив проєкт «Загадки Черкаського замку», де учні представили власні реконструкції зруйнованої фортеці, організовував дебатні турніри, створював курси для дистанційної школи й навчальні відео на YouTube. Він став одним із співавторів програми «Моя Черкащина», яка нині вивчається в школах області, та першим у регіоні почав розвивати STEM і робототехніку: команда гімназистів KiborgsUA під його наставництвом здобувала нагороди в Україні й за кордоном.

Війна змінила й навчання. Укриття стало місцем спільних розмов, пісень і флешмобів, а благодійні акції зібрали допомогу для ЗСУ.

Освітня мрія пана Андрія – створити інтерактивний центр «Жива історія», де школярі вчитимуться не за підручником, а через дослідження, рольові ігри, VR-тури та власні проєкти. Тут історія стане «детективом» і «сторітелінгом», а діти створюватимуть подкасти, настільні ігри й AR-путівники. Такий простір має підвищити мотивацію, розвинути критичне мислення, креативність і командну роботу, а головне — показати: історія може бути живою, сучасною й особисто значущою.

Шлях пана Олександра у педагогіку почався несподівано — після електромеханічного технікуму він влаштувався лаборантом у шкільний кабінет фізики. Уже за кілька місяців зрозумів: це не випадковість, а покликання. Згодом закінчив історичний факультет Волинського університету і понад тридцять років не полишає клас.

Пан Олександр викладає Історію та факультатив «Підприємництво в дії». Він одним із перших у регіоні запровадив програму «Прикладна економіка», коли цей предмет ще не входив у навчальні плани. Для його учнів економіка швидко стала не абстрактною теорією, а простором дії: вони організовували «Солодкі п’ятниці» та саджали тюльпани, аби зібрати кошти для громади.

Але школа для нього — не тільки про знання. Під час війни він організовував психосоціальні зустрічі для дітей-переселенців, майстерки та акції підтримки разом із громадою. Учні плели сітки, збирали допомогу для військових, вчилися, що історія — це не лише дати, а й відповідальність тут і зараз.

Сьогодні Олександр Тарасюк — учитель-методист, експерт інституційного аудиту, тренер міжнародних програм. Та головне його досягнення, каже він, не титули й не публікації, а згуртована команда учнів, які мріють, діють і вірять у зміни.

Освітня мрія пана Олександра — «Освітній ХАБ: школа лідерства та підприємництва для підлітків». Це простір, де молодь вчитиметься не лише теорії, а й практиці: від фінансової грамотності й проєктного мислення до запуску власних соціальних ініціатив. Вчитель створив би програму з модулями, воркшопами та зустрічами з підприємцями, митцями й активістами, які стали б менторами для учнів. Головний результат — підлітки, які відчули, що можуть втілювати ідеї, впливають на громаду й мають інструменти для майбутнього.

Шлях Пана Євгенія у педагогіку почався ще в дитинстві — він ріс у родині вчителя хімії, спостерігаючи за тим, як батько відкривав дітям «невидимий світ реакцій». Понад тридцять років він викладає хімію й переконує: ця наука не про формули в підручнику, а про довкілля, воду, повітря, про все, що ми бачимо щодня.

Ще на початку 2000-х Євгеній вирішив, що традиційних уроків замало. Він почав створювати STEM-проєкти: від дослідження ґрунтів і води до експедицій уздовж Дніпра, де учні проводили реальні аналізи екологічного стану річки. Його вихованці винаходили прототипи одягу для захисту від радіації, розробляли екологічні мийні засоби, моделювали молекули у 3D та ставали переможцями всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Один із проєктів — дослідження екології Дніпра — вийшов на міжнародний рівень у Стокгольмі.

Війна змінила умови, але не сенс його роботи. Навіть під час дистанційного навчання в укриттях він не відмовився від експериментів: діти працювали з віртуальними лабораторіями, проводили досліди з побутовими матеріалами й відчували, що хімія залишається поряд.

Сьогодні він — учитель-методист, автор методичних розробок і спікер STEM-шкіл. Та найбільшою гордістю вважає не нагороди, а шлях своїх учнів: серед них є лікарі, екологи, фармацевти, викладачі.

Освітня мрія пана Євгенія — створити STEM-дослідну станцію просто неба. Це був би простір, де учні могли б проводити реальні експерименти: вивчати ґрунти й водні горизонти, випробовувати нові добрива, будувати «розумні» теплиці, досліджувати атмосферні явища чи спостерігати за зоряним небом. Така станція дала б дітям змогу перевіряти власні гіпотези, розробляти інноваційні рішення для громади й екології та відчувати, що їхні відкриття мають практичне значення. Євгеній мріє, аби цей простір став місцем, де наука виходить за межі класу і допомагає дітям не лише вивчати світ, а й змінювати його.