Вибір українців

«Відчуваю себе деревом, яке вирвали з корінням, але залишили в мішечку з клаптиком рідної землі», — так Тетяна Глебова описує свій вихід із Маріуполя. Наприкінці березня 2022-го вона пішки вийшла з міста разом із сином, переживши блокаду, бомбардування й виживання без тепла, світла, їжі та води. Тепер вона — вчителька ВПО з Маріуполя, «загартована Запоріжжям».

В освіту вона потрапила випадково: допомагала подрузі вступити до педучилища, та за конкурсом пройшла сама. Двадцять років працювала в інтернаті для дітей з ООП, де вивчила головне правило: на першому місці — дитина, а не її особливі освітні потреби.

Сьогодні вона працює зранку в запорізькій школі, а після обіду — у Маріупольській школі-онлайн. Її уроки — це кейс-уроки, що поєднують непоєднуване: урок про поетів рідного краю зводить разом літературу, інформатику й мистецтво, а тема про білих ведмедів — біологію, географію, фізику й технології.

Тетяна три роки поспіль працює в обласних творчих групах, які створюють картки опорних знань для надолуження освітніх втрат — ними вже користуються педагоги по всій Україні. Вона тренерка й СЕЕН-педагогиня, менеджерка Запорізького Хабу Доброчесності. Її син продовжує вчительську династію — викладає англійську в Маріупольській школі онлайн, а педагогічну інтернатуру проходив під її наставництвом.

У сімнадцять Юлія Зубарева мріяла про сцену. Та кінець 90-х розвернув її маршрут в інший бік: замість театрального університету вона вступила на математичний факультет Запорізького національного університету. Сцену життя не забрало — лише перенесло в клас. Тепер на уроці вона режисерка, акторка й наставниця.

Понад 18 років Юлія викладає алгебру й геометрію. Вона виросла у вчительській родині: тато викладав трудове навчання, мама — зарубіжну літературу. У прифронтовому Запоріжжі її уроки часто відбуваються під звуки тривог, іноді — в укритті. Там математика перестає бути набором формул і стає способом зрозуміти світ.

Її основа — STEM, проєктне й дослідницьке навчання. Під час блекаутів десятикласники рахували ефективність генераторів, сонячних панелей і альтернативних джерел енергії для родин. У темі «Математика у військовій справі» працювали з прикладними задачами з геометрії та говорили з військовими про логістику, картографію й планування. А проєкт «Моя майбутня професія» із 7 класу допомагає учням побачити, де математика потрібна в ІТ, інженерії, економіці й обороні.

Серед її випускників є ті, хто склав НМТ з математики на 200 балів. У 2025–2026 навчальному році її вихованець здобув ІІ місце на всеукраїнському етапі МАН у секції «Прикладна математика».

П’ятнадцять років тому Вікторія Концева вперше відчинила двері шкільного класу — і запанікувала. Як поводитися, щоб слухали? Як встигнути за 45 хвилин? Чи рівно вона пише на дошці? Сьогодні вона має медаль і Почесну грамоту Кабінету Міністрів, а сама проводить майстерки для вчителів про те, як утримувати увагу учнів. Каже, що обрала професію, бо ніколи не переставала бути дитиною.

З початком повномасштабної війни Вікторія евакуювалася до Іспанії, але не змогла залишити вчительство. У Мадриді працювала в українській суботній школі: підтримувала дітей, які сумували за домом, і знайомила з українською культурою тих, хто народився за кордоном. Згодом свідомо повернулася в Україну.

Особливе місце на її уроках посідає авторська адаптація плейбек-театру. Вікторія сама стала його акторкою у 2020 році, а потім перенесла театральну імпровізацію в роботу з літературою. Її учні створюють живі скульптури, промовляють монологи персонажів, виходять в імпровізацію — і так проживають текст, а не лише аналізують його.

Одне з її найбільших досягнень — історія Кіри, талановитої учениці, якій Вікторія роками допомагала повірити в себе й у власний талант. На літературному вечорі у Львові Кіра написала прозовий експромт, прочитала його перед незнайомою аудиторією — і перемогла. Сьогодні вона переможниця районного етапу й дипломантка І ступеня обласного етапу олімпіади з української мови та літератури.

Давид Кузьмич виріс у сім’ї пастора. Своє покликання він відчув ще підлітком, коли безоплатно вчив друзів грати на гітарі. Попри стереотип, що вчитель — «не чоловіча» професія, він вступив до Дрогобицького педуніверситету.

У 2013 році став учителем технологій у Бориславському ліцеї й за дванадцять років пройшов шлях до заступника директора. Щоб ламати шаблони, запустив флешмоб: щомісяця 25-го числа публікує допис біля свого авто з номерами «УЧИТЕЛЬ».

Його уроки — це робота руками. Діти збирають і програмують роботів Lego, друкують на 3D-принтері, занурюються у віртуальну реальність через Meta Quest. У проєкті «ЕкоДрук» учні переробляють пластикові пляшки на філамент для друку, а в «Конструкторі мільйонера» досліджують нафтову історію Борислава.

Давид захистив дисертацію з екологічної культури й став доктором філософії, а перемога у грантовому конкурсі Talents for Ukraine від KSE Foundation дала змогу придбати 3D-принтери для ліцею та Дрогобицького педуніверситету. Разом із командою ГО він запустив у Бориславі приватну школу «Дорога життя».

Щоліта він організовує табори, куди радо приймає всіх охочих дітей.

У дитинстві Світлана Меркулова мріяла стати перекладачкою: мандрувати світом і будувати мости між культурами. Ця мрія справдилася частково — вона багато подорожувала й відчула, як мова стирає кордони. Але все змінив випадок на третьому курсі університету, коли під час практики її запросили підмінити вчителя в школі. Замість сухої теорії вона запропонувала учням віртуальну подорож: меню для лондонських кав’ярень, оголошення з аеропортів, діалоги в метро й розмови з байкерами. Після уроку учень сказав, що вперше зрозумів: англійська — не лише правила, а цілий світ. Так Світлана обрала школу.

Сьогодні вона викладає англійську в Ірпінському ліцеї № 2. Після 2022 року її робота набула іншого сенсу: у місті, яке пережило обстріли, мова стала для дітей не тільки предметом, а й способом говорити про майбутнє. В укритті учні просять спланувати першу подорож після перемоги — і це для Світлани знак, що школа може тримати надію.

Її правило уроку: учитель говорить 20% часу, учні — 80%. Вона використовує перевернутий клас, проєктне навчання й травмаінформовану педагогіку. Діти пишуть листи одноліткам за кордон, створюють англомовні путівники незламним Ірпенем, дебатують про штучний інтелект і починають урок з емоційного чекіну. Серед її випускників є учні з 200 балами, а двоє вихованців стали призерами обласної олімпіади з англійської.

У родині Романа Романчука ніколи не було вчителів. Усе почалося в 6 класі, коли його вчителька географії пані Тамара розповідала матеріал так, ніби клас вирушав у навколосвітню подорож із Магелланом. Згодом у його житті з’явилися «чарівні штовхунці» — наставниці, які повірили в нього й допомогли зробити перший крок у школу.

Сім років Роман працював у школі № 20, а потім перейшов до полтавського ліцею № 32 «Європейський». Новий етап почався з великого навантаження, класного керівництва й адаптації до зовсім іншого середовища. Саме тоді учні стали для нього тими, кого він сам називає «чарівними штовхунцями» в новому розділі життя.

Коли урок перериває сирена, Роман починає заняття з кількахвилинного заземлення. Так народився «Емоційний компас» — система психоемоційного налаштування з понад сотнею вправ. Під час знеструмлень грант Talents for Ukraine допоміг йому придбати зарядну станцію та автономний ноутбук, щоб продовжувати працювати з учнями навіть у складних умовах.

У 28 років Роман став «Заслуженим вчителем». Серед його гордості — учениця Аліна, яка разом із ним досліджувала «Емоційний компас» у роботі МАН і посіла третє місце, а також Іван із Донеччини та Артем із Луганщини — переможці обласної олімпіади з географії. Для Романа вчительство — це не вимагати від дітей ідеальності, а допомагати їм приймати виклики, помилятися, не зупинятися й поступово знаходити власну силу.

У школі Юлія Рудніцька зачитувалася детективами й уявляла себе в розслідуваннях. Але батько порадив придивитися до фізики та інформатики: світ швидко змінювався, починався бум ІТ — і така освіта могла відкрити багато дверей. Юлія прислухалася — і згодом усе одно стала детективкою, тільки в освіті: тепер разом з учнями шукає істину в алгоритмах, працює зі штучним інтелектом і досліджує точні науки через STEAM-проєкти.

Сьогодні вона викладає математику, фізику, інформатику, астрономію, алгебру й геометрію у Смілянському мистецькому ліцеї «Успіх». Із часом, уже відчувши, що вчительство — її справа, Юлія здобула магістерську спеціалізацію з математики, щоб мати більше інструментів для учнів.

На її уроках точні науки стають практикою. Діти створюють digital-проєкти, працюють із Machine Learning for Kids, навчають нейромережі розпізнавати геометричні об’єкти і вчаться не сліпо довіряти ШІ, а перевіряти його відповіді. Вона поєднує STEAM, математичний сторітелінг, соціально-емоційне навчання й гейміфікацію — від «КриптоТижня» до уроків фінансової грамотності, які проводять старшокласники.

А історія, якою Юлія найбільше дорожить, — про Ксенію, яка після першої невдачі на МАН не зупинилася, а за два роки виросла до перемоги на обласному конкурсі з дослідженням про нейромережі.

Поки ровесники мріяли про різні професії, маленька Світлана Шефер уже точно знала: буде вчителькою. Садила іграшки за «парти», писала крейдою на дошці й проводила свої перші уроки. Тоді це була гра, а сьогодні — справа всього життя. Цього серпня виповнюється 35 років, відколи вона вперше зайшла до класу як учителька.

Її кредо просте: знання можна пояснити, а цікавість треба пробудити. Тому кожен урок починається задовго до дзвінка — з пошуку моменту, коли в дитячих очах з’явиться подив. Учні назвали це «вау-ефектом». У її арсеналі — «мотиваційні гачки»: казки, ребуси, QR-коди, меми, музика, а ще «Хвилинка слави», де дитина розповідає про власний успіх.

Найбільше Світлана пишається не дипломами, а тим, що її ідеї підхоплюють інші вчителі. Усе почалося з невеликої Viber-спільноти рідного ліцею. Згодом з’явилися «Педагогічний ХАБ» і YouTube-канал, де вона показує методики на реальних уроках.

Вона — співавторка посібника «ШІ у роботі вчителя початкових класів», відзначеного І місцем у конкурсі «Краще видання 2025 року». Тренерка, експертка сертифікації та інституційного аудиту, наставниця молодих педагогів і асистентка кафедри Ніжинського університету імені Гоголя.

В інклюзії вона передусім шукає сильні сторони дитини, а не її обмеження. А головне її переконання: урок не має закінчуватися дзвінком — дитина має вийти з нього із запитанням, навичкою або бажанням спробувати самій.

У чотири роки Катерина Яворська дала дідусеві обітницю, що стане вчителькою. У родині освіта була поруч: дідусь викладав агрономію, бабуся замолоду вчила хімії та біології. А сам дідусь був її найвідданішим уболівальником — приходив на виступи, підтримував на іспитах і з гордістю казав: «Дивіться! Це моя Катруся!». Обіцянки вона дотримала.

Сьогодні Катерина викладає історію та громадянську освіту в Дніпровському ліцеї № 54. У неї кілька власних правил: оцінка завжди на користь учня, нею не можна карати, а успіх дитини порівнюють лише з її попереднім результатом.

Її уроки тримаються на діяльнісному підході: стрічки часу, історичні чаювання, дослідження родинних реліквій, лепбуки й візитівки давніх цивілізацій. Для блекаутів і роботи в укритті вона розробила дев’ять власних зошитів і «Торбу для укриття» — щоб урок історії відбувся навіть без світла.

Окремий напрям її роботи — медіаграмотність. Як тренерка антифейкової гри «Нота Єнота» Катерина провела 57 ігор для учнів, батьків і колег. Через реальні кейси діти й дорослі вчаться розпізнавати фейки, дезінформацію та маніпуляції.

Катерина також тренерка НУШ і Хібукі-терапевтка. В інклюзії вона шукає не обмеження, а формат, у якому дитина проявить свою сильну сторону. Останніми роками її випускники дедалі частіше обирають учителювання: Аня хоче стати вчителькою історії, Євген влаштовується в її ліцей, а Юліана вже викладає англійську в сусідньому.

Колеги звуть його «невгамовним», а учні — «Шевченком». І це невипадково: Тарас Шевченко для нього — не портрет із підручника, а щоденна справа.

У сімнадцять років він уперше зайшов до класу як учитель — і школярі думали, що це новий однокласник. Відтоді минуло понад тридцять років. Народився у Криму, мав кар’єрний злет у Кримсько-американському коледжі, але згодом опинився на Хмельниччині — у звичайній сільській школі, яку вже понад тридцять років називає своєю другою домівкою.

У Перемишельській гімназії він викладає українську мову та літературу. Його авторська технологія «Жива книга» — це онлайн-зустрічі учнів із письменниками, акторами й педагогами, які стають його співучителями. Мотивація до читання — головна ідея всієї його роботи. А проєкт «Шевченкова верба» почався з гілочок, привезених із заповідника в Каневі й висаджених разом з учнями на подвір’ї гімназії.

Василь веде ютуб-канал і рубрику «Екологія слова», а також як голова територіальної профспілки, що охоплює 24 заклади, застосовує медіаційні техніки, щоб вирішувати конфлікти в колективах.